«Найгарячіші місця у пеклі залишені для тих, хто в часи скрути зберігав нейтралітет».

— Да́нте Аліґ'є́рі, знаний фахівець з питань пекла

Джон Фі́цджеральд Ке́ннеді, невірно процитовано

Віра — кількісна величина́: відносно своїх очікувань можна заявляти про щось як надміру впевнено, так і недостатньо впевнено. Отже, напоказ можна виставляти свою невпевненість — тобто сповідувати агностицизм, проте не бути агностиком. Тут я окреслю особливий випадок недоречної невизначеності, а саме — демонстрацію нейтралітету або відстороненого судження з метою дати знати про свою зрілість, неупередженість або вищу точку зору.

Прикладом можуть слугувати мої батьки, які на теологічного штибу питання «Чому у Стародавньому Єгипті, де збереглися записи чого завгодно, немає жодних згадок про те, що там були євреї?» відповідали: «Коли я був у твоєму віці, то, бувало, ставив такі ж питання, але я вже переріс їх».

Або директор школи, котрий заскочив двох школярів на бійці на спортивному майданчику і з суворим виразом обличчя заявляє: «Не важливо, хто розпочав бійку, важить тільки те́, хто її закінчив». Звісно, знати, хто́ розпочав бійку, важливо. Можливо, директор не володіє надійною інформацією про це вирішальне свідчення. Та навіть якщо так, він мав би сказати про це, а не применшувати важливість того, хто завдав першого удару. Цікаво було б поспостерігати, як довго протримався б аргумент «Не важливо, хто розпочав», якби хтось із батьків спробував натовкти пику директору. Дорослим же бійка дітей просто не вигідна, і для їхнього комфорту зовсім не важить, хто першим підняв кулак. Вигідно, щоб сварка скінчилася якомога швидше.

Гадаю, саме такий підхід застосовують і на арені міжнародної політики, де гегемони вимагають від менших держав негайно припинити боротьбу. Гегемона не цікавить, хто розпочав, спровокував або неадекватно відреагував на провокацію, оскільки поточний конфлікт є причиною наявного дискомфорту гегемона. Та хіба Ізраїль і ХАМАС не можуть просто схаменутися?

Я називаю це явище «вдаванням мудрості». Певна річ, способів проявити мудрість існує багато. Проте тактика відмовлятися робити припущення — підсумовувати свідчення, виносити вирок, приймати чиюсь сторону — і натомість вивищуватися над метушнею дурних смертних та дивитися на суперечку зверхнім поглядом мудрого дорослого, себто патякати з розумним обличчям і нічого не робити, відгонить мені неабиякою претензійністю.

«Якщо ви відмежовуєтесь від конфлікту між сильними та слабкими, — казав Пауло Фрейре, — ви стаєте на сторону сильного, а не зберігаєте нейтралітет».¹ Якщо вчителям немає діла до того, хто́ розпочав бійку, спортивний майданчик — вигідна позиція для цькувальника і програшна для його жертви. Те саме можна сказати і про міжнародну політику: у світі, в якому гегемони відмовляються приймати чиюсь сторону, а тільки те й роблять, що вимагають миттєвого перемир’я, наявні всі умови для агресорів та немає можливостей для упосліджених. І, звісно, у такому світі доволі зручно бути одним із тих гегемонів або директором школи. Отже, частково таку поведінку можна списати на чистий егоїзм з боку «мудрих».

А частково така поведінка спрямована на те, щоб піднести свою точку зору над іншими. Що б зрештою подумали інші дорослі про директора, який фактично став на чиюсь сторону у бійці між дітлахами? В очах батьків директор просто впав би до рівня учасника сутички.

Свою репутацію чесної людини не бажає втрачати і шанований мудрець — генеральний директор, авторитетний академік чи засновник поштової розсилки. Їхній імідж залежить від готовності відмовитися виносити судження, коли інші таки піддаються цій спокусі. Шукаючи підтримки, сторони майже ніколи не знаходять її у шанованих мудреців, оскільки ті вважаються шанованими доти, доки винесуть свій перший вирок — інакше їх уважали би просто ще одним учасником спору, нічим не кращого за інших.²

Але і не обходиться без випадків, коли раціональніше не поспішати із судженнями, коли через свої упередження краще не квапитись із висновками. Якось один із коментаторів Майкл Руні написав:

«Ця помилка схожа на ту, на якій я постійно ловлю першокурсників філософського факультету: коли з'являються причини для скептицизму, вони стають на сторону релятивізму. Тобто коли раціонально утриматися від судження стосовно проблеми, більшість висновує, що усі судження один одного варті».

Як же тоді можна уникнути вдавано раціоналістичної поведінки, суть якої вип’ясти свою неупереджену безсторонність і заявити, що поточний розподіл свідчень рівномірний? «Ну звісно ж, у вас там стільки тих замотивованих дарвіністів, але, як на мене, ще не достатньо свідчень, щоб віддавати перевагу природному добору над розумним задумом».

Тут доречно підмітити, що нейтральність — це теж певне судження, а не високочоле абстрагування. Це як висунути конкретну позицію про те, що розподіл свідчень у конкретному випадку дозволяє зробити тільки один висновок — на користь нейтральності. З чого ж у неї тоді такі привілеї? Відстоювання нейтральності має стати вразливим для критики, як і просування будь-якої іншої сторони.

Та сама ситуація і з питаннями політики. Коли говорять, що як прихильники, так і противники абортів мають вагомі аргументи, тому їм краще порозумітися і навчитися поважати погляди одне одного, то цим аж ніяк не займають позицію над обома сторонами у цій дискусії. Цим вони висувають певне судження — таке саме, як і «за» та «проти» абортів.

Якщо ви ставите перед собою ціль покращити навичку формувати більш точні переконання, у пригоді може стати тактика уникати емоційно забарвлених тем, як-от: аборти або ізраїльсько-палестинський конфлікт. Та це зовсім не означає, що раціоналісти занадто розумні, щоб говорити на політичні теми. Це не означає, що раціоналісти не достойні метушні дурних смертних, в якій беруть участь хіба що політичні діячі та завзята молодь.

Робін Хансон пише про те, що здатність вести розмови, які можуть призвести до чвар, — це обмежений ресурс. Якщо ви можете запропонувати альтернативні способи розв’язання проблеми, то маєте підстави витрачати свій обмежений ресурс на відносно менш болючі питання, при несерйозному обговорюванні яких можна здобути відносно більше користі.³

Але потім якщо ви відмовляєтесь від певних обов’язків, то це привід для визнання обмеженості своїх ресурсів. А не для високочолого піднесення над іншими у всій своїй безтурботності й мудрості.

Врешті-решт, є різниця між

• винесенням нейтрального судження;
• відмовою вкладати в обговорення обмежені ресурси;
• удаванням, що якийсь із вищезазначених пунктів свідчить про глибоку мудрість, зрілість та вищість точки зору, з чого можна виснувати, що початкові сторони конфлікту займають начебто нижчі позиції, нічим не кращі від тих, що зазначені у перших двох пунктах.

Далі: Релігійні твердження та їхня неспростовність

1. Paulo Freire, The Politics of Education: Culture, Power, and Liberation (Greenwood Publishing Group, 1985), 122. ↩
2. Як не дивно, професійні судді можуть неодноразово виносити чинні вироки, і вони не ризикують своєю репутацією неупередженої людини. Можливо, тому що такою є загальноприйнята норма: вони мають повноваження на здійснення правосуддя. Або, можливо, суддям не доводиться постійно ухвалювати непрості рішення, які б розкололи плем'я, у якому вони користуються повагою. — Прим. авт. ↩
3. Див. Hanson, “Policy Tug-O-War” (http://www.overcomingbias.com/2007/05/policy_ tugowar.html) та “Beware Value Talk” (http://www.overcomingbias.com/2009/02/the-cost-of-talking-values.html). ↩