Оскільки допитливість — це емоція, припускаю, що дехто відмовлятиметься вважати її частиною раціональності. У масовій свідомості побутує уявлення про раціональність як про антагоніста усіх емоцій. Мовляв, прояви суму та радості алогічні лиш тому, що вони є почуттями. Проте — хай би як дивно це виглядало — я не можу підібрати якоїсь доладної теореми з теорії ймовірностей, згідно з якою я мав би ходити всюди з кам’яним лицем.
Коли кажуть про «емоційність» та «раціональність» як щось протилежне, гадаю, мають на увазі Систему 1 та Систему 2 — швидкі судження, засновані на сприйнятті, на противагу повільним та усвідомленим роздумам. Однак усвідомлені роздуми не завжди істинні, так само як чуттєві судження не завжди хибні, тому ми маємо розрізняти цю дихотомію від власне раціональності. Обидві системи можуть або служити меті істини, або підривати її — залежить від того, як їх використовувати.
Я, зі свого боку, позначаю таку́ емоцію «нераціональною», яка ґрунтується на помилкових уявленнях або на такій епістемічній поведінці, що призводить до помилок: «Якщо праска ось-ось торкнеться вашого обличчя, і ви вважаєте, що вона гаряча (хоча насправді холодна), то ваш страх не раціональний. Якщо ж праска ось-ось торкнеться вашого обличчя, і ви думаєте, що вона холодна (хоча насправді гаряча), то ваша незворушність суперечить раціональності». І тоді, навпаки, емоція, породжена вірними уявленнями або епістемічно раціональними роздумами, може вважатися «раціональною емоцією». А тому спокій відносимо до емоційного стану, а не привілейованої безвиразності.
Отже, чи є раціональність протилежністю почуттів? Насправді ні. Емоції постають із наших моделей реальності. Повірю, що мого мертвого брата знайшли живим, — зрадію. А коли прокинуся й усвідомлю, що це був сон — засмучуся. Як пише Патриція Крістін Ходжелл: «Що може бути зруйноване істиною — повинне». Щастя, яке примарилось мені уві сні, суперечило істині. Моє розчарування після пробудження раціональне, і ніякою істиною воно не буде зруйноване.
Раціональність починається з питання «Як улаштовано світ?» і ланцюговою реакцією поширюється на подальші думки, на яких стоять уявлення про світоустрій. Ці ваші уявлення можуть стосуватися всього, що в цій реальності, на вашу думку, існує (чи не існує), а також будь-якого агента. Якщо ви вірите, що у вашій шафі живе підступний курдупель, який зав'язує шнурівки на черевиках, це переконання стосується світоустрою. Черевики справжні, їх ви можете взути. І якщо вже є щось таке, що може дотягнутися до ваших черевиків і зав'язати вам шнурівки, воно ж теж має бути справжнім — частиною розлогої мережі причин і наслідків, яку ми називаємо «всесвітом».
Відчуття гніву на підступного курдупля, який перев’язав вам шнурівки, позначає стан розуму, який просто не віддзеркалює дійсного світоустрою. Припустімо, що вас як буддиста, людину з лоботомією чи флегматичної вдачі не турбують зав’язані шнурівки на черевиках. Така знахідка вас аніскілечки не здивувала б, а очікування, що при відкриванні шафи шнурівки так і будуть зав’язаними, ні на йоту не змінилося б. Почуття гніву або спокою у жодному разі не мають впливати на ваше найліпше припущення, оскільки емоції не зарадять тому, що відбувається у вашій шафі. Та для чіткого усвідомлення цього може знадобитися певне зусилля.
Тобто відчуття гніву переплітається зі станом розуму, який відповідає за уявлення про світ, і вас охоплює гнів, тому що ви переконані, що курдупель зав’язав ваші шнурівки. Раціональність поширюється з блискавичною швидкістю — від початкового питання, чи зашнуровує курдупель мої черевики, й аж до спалаху гніву.
Стаючи більш раціональними, себто приходячи до кращих оцінок реальності, ми можемо зменшити вплив почуттів або, навпаки, посилити їх. Іноді ми уникаємо сильних переживань, відкидаючи спостереження, відвертаючись від того погляду на світ, що призвів до потужних емоцій. У такому разі що глибше ви вивчатимете раціональність, чим краще привчите себе не нехтувати спостереженнями, то сильнішими будуть ваші емоції.
Коли я ще починав, мені не до кінця було зрозуміло, чи правильними були мої сильні переживання, чи були вони дозволеними та доладними. Сумніваюся, що лишень моє юнацьке нерозуміння раціональності породило це сум'яття. Я спостерігав подібні проблеми і в людей, які навіть не прагнули стати раціоналістами: коли вони щасливі, вони питають себе, чи дозволено їм проявляти своє щастя, а коли сумні, то ніколи як слід не втямлять, чи варто якомога швидше позбутися цієї емоції чи, навпаки, прийняти її. Щонайменше з часів Сократа (а то й, певно, задовго до нього) існує спосіб здаватися культурним і досвідченим, себто ніколи й нікому не показувати своє сильне занепокоєння чимось. Відчувати ніяково — у культурному суспільстві цього просто не роблять. Бачили б ви ті здивовані погляди, якими мене обдаровували люди, котрі усвідомлювали, наскільки я не байдужий до раціональності. Хоча це й наче не якесь химородство, та все ж вони не звикли бачити людей при тямі, які не приховують своєї пристрасті до чогось.
Та тепер я знаю, що немає нічого осоружного у сильних емоціях. А після того, як я прийняв правило «Що може бути зруйноване істиною — повинне», прийшло й усвідомлення «Те, що живиться істиною, має процвітати». Стається щось гарне — почуваюся щасливим, і в моєму розумі не виникає сум’яття з приводу того, чи раціонально відчувати щастя. Коли стається щось зле, я не уникаю суму, шукаючи оманливих утіх та отого добра, без якого немає лиха. У своїй уяві я малюю минувшину і майбуття людства, десятки мільярдів смертей за всю нашу історію, оте горе і той страх, пошук відповідей, тремтячі руки, простягнуті ввись з рік крові; я уявляю собі, ким ми можемо стати одного дня, коли поселимося на далеких зорях, увесь той морок і все те світло, котрі не те що описати — ба навіть збагнути достоту — у мене не стало б снаги. Навіть попри всі філософствування мені й досі ніяково визнавати свої сильні емоції, а вам, певно, неприємно переживати їх разом зі мною. Та тепер я знаю, що відчувати — цілком раціонально.