Якось Карл Са́ган розказав притчу.

Уявіть, що до вас приходить приятель і заявляє: «У мене в гаражі живе дракон». Чудово! Ви кажете, що хотіли б побачити того дракона на власні очі і вже готові вирушити до гаража — аж раптом: «Та ні, стривай, — відказує вам знайомий, — це невидимий дракон».

Тут Саган зауважує, що таку заяву ще можна спростувати. Імовірно, ви підете до гаража свого приятеля і хоча не побачите ніякого дракона, зможете натомість почути важке дихання, що долинає невідомо відкіль. На підлозі загадковим чином з’являтимуться сліди. Прилади показуватимуть, що щось у гаражі вдихає кисень і видихає вуглекислий газ.

Тепер ви скажете своєму знайомому: «Гаразд, ми можемо піти у твій гараж і почути гучне дихання», а ваш товариш на те́ хутко відповість, що його дракон не видає жодних звуків. Тоді ви запропонуєте виміряти рівень діоксиду вуглецю, але і на це знайомий одкаже, що дракон не дихає. Ви пропонуєте підкинути в повітря мішок з борошном, щоб воно покрило його тіло, унаочнивши обриси. А знайомий не забариться із відповіддю: «Борошно не зачепить його».

Цією притчею Карл Саган доносив хрестоматійну істину: що гірша гіпотеза, тим дужче вона тікає від спростування. Але я переказую цю притчу, щоб донести дещо іншу думку: десь у свідомості пропонента мусить бути модель цієї ситуації, оскільки він може наперед передбачити, які саме результати експерименту він виправдовуватиме.

Деякі глибоко збентежені такими варіантами розвитку подій філософи питали: «Чи пропонент справді вірить у присутність дракона?» Мабуть, гадали, що у людського мозку вистачає місця тільки для одного переконання за раз. Проте насправді мозок складніший. Існують різні типи переконань, і не всі вони є прямими очікуваннями. Пропонент явно не очікує побачити щось незвичне за дверима свого гаража. Інакше він не плодив би виправдань. Також може виявитися, що у системі висловлених переконань пропонента знайдеться місце і для плаваючого твердження «У мене в гаражі живе дракон». Раціоналістові може здатися, що ці два переконання вступили б у конфлікт, хоч вони й різні. Хай там як, а закони фізики не передбачають того, що якщо на світлині синього неба написати «Небо зелене!», папір займеться синім полум’ям.

Одна з чеснот раціоналіста — емпірика — має убезпечити нас від цього класу помилок. Ми маємо постійно запитувати свої переконання, які досвіди вони передбачають і брати з них орендну плату у вигляді очікувань. Однак проблема із пропонентом дракона має глибше коріння. Її не можна розв’язати, слідуючи такій простій пораді. Не так уже й складно поєднати віру в дракона з очікуваним досвідом перебування в гаражі. Якщо ви вірите, що у вашому гаражі живе дракон, то й очікуватимете, що за двери́ма він вас зустріне. Та якщо ніякого дракона ви не бачите, то й нікого, крім гризунів, там і не знайдете. Простіше вже нікуди. Можете навіть зазирнути у свій гараж.

Та ба — цей випадок із невидимістю є симптомом дещо тяжчої хвороби.

Пригадайте той перший раз, коли засумнівалися в існуванні Санта Клауса, але все ще думали, що маєте в нього вірити, тому відкидали будь-які сумніви. Як зазначає Де́ніел Де́ннет, якщо вам складно повірити у щось, завжди можна переконати себе, що ви повинні у це вірити. Як воно — повірити у цілковиту зелень або синь Сущого Небесного Склепіння? Таке абстрактне твердження збиває з пантелику. Навіть не зрозуміло, про що свідчить ця віра: у що саме ви б повірили зрештою? Набагато легше повірити, що у це належить вірити або що є певна шляхетність, праведність чи користь від того, що ви повірите у цілковиту зелень та синяву Сущого Небесного Склепіння. Деннет нарікає це явище «вірою у віру».¹

І тут ситуація дещо ускладнюється, як це завжди буває, коли йдеться про людський мозок. Гадаю, навіть Деннет має надто спрощене розуміння того, як це працює на практиці. Скажімо, якщо ви вірите у переконання, ви не можете зізнатися собі, що ви робите це тільки через те, що так роблять праведні люди, а не через саму лише віру. Тому якщо ви просто вірите у переконання, а не по-справжньому поділяєте його, то не належатимете до категорії праведних. Ніхто не зізнається собі у такому: «Я насправді не вірю у зелень та синь Сущого Небесного Склепіння, я вірю в це через те, що маю» — хіба що ці люди здатні визнати власну неблагородність. Люди не думають, що вони вірять у переконання — вони просто вірять у них.

(До речі, для тих, кого попередній абзац добряче спантеличив, певно, було б незле опанувати математичну логіку. Адже логіка вчить проводити чіткий вододіл між твердженням P, перевіркою P та доказом того, що P довідне. Такий самий вододіл існує між P, бажанням P, вірою в P, бажанням вірити в P і переконанням, що ви вірите в P.)

До того ж існують різні види віри у віру. Можна відверто вірити в переконання. Можна свідомо речитувати: «Благородно вірити у цілковиту зелень та синь Сущого Небесного Склепіння». (Також можна вірити у своє переконання, хіба що ви наділені рідкісною здатністю усвідомлювати свою неблагородність.) Однак є ще менш очевидні форми віри у віру. Можливо, пропонент дракона боїться, що його висміють на людях, щойно він публічно зізнається, що схибив.² Можливо, пропонент дракона боїться самої лиш думки про те, щоб зізнатися собі у тому, що ніякого дракона таки не існує, тому що вона суперечить його образу славетного першовідкривача драконів, який побачив у гаражі те, що ґавили інші.

Якби всі наші думки були — як провадять філософи — свідомими вербальними реченнями, людський мозок було б куди легше збагнути. Швидкоплинні образи, непроговорені страхи, бажання, які без нашого відома керують учинками, — усе це складає таку саму частину нас самих, як і слова.

І хоча я не погоджуюсь із Деннетом стосовно кількох деталей та ускладнень, все ж його ідея про віру у віру є ключем до розуміння поведінки пропонента дракона. Разом з тим нам потрібна ширша концепція віри, яка б не обмежувалася її семантикою. Сенс, який закладається у слові «віра» (або «переконання»), має містити в собі непроговорені межі очікувань. Поняття «віра у віру» має охоплювати непроговорені когнітивно-поведінкові орієнтири. З точки зору психології, твердження «Пропонент дракона вірить не в те, що в його гаражі живе дракон, а в те, що йому вигідно вірити в нього» не відповідає реальності. Ближчим же до неї буде той, хто скаже, що пропонент дракона передчуває, що ніякого дракона у гаражі він не побачить, але все одно виправдовуватиме свою віру в це переконання.

Якщо у вашій картині світу дракони не живуть в гаражах, то й ваші очікування відповідатимуть досвіду перебування всередині, і більше ніколи вас не відвідає думка «У моєму гаражі немає дракона». Закладаюся, таке траплялося і з вами: коли відкриваєте двері гаража, спальної чи будь-якої іншої кімнати і не очікуєте зустріти дракона, то й думки про його присутність не виникне.

Страх розлучитися з вірою в дракона або гаданим образом першовідкривача не обов’язково передбачає чітку думку «Я хочу вірити, що в моєму гаражі живе дракон». Цуратися навіть можливості зізнатися собі, що більше не вірите, цілком достатньо.

Якщо ж людина не тільки вірить у своє переконання, що дракони існують, а ще й, власне, вірить у них, то й проблема не настільки глибока. Такій людині закортить кинути оком на те, що покаже експеримент, і якщо результати будуть не на користь її переконання, вона, можливо, навіть відмовиться від нього.³ А коли така людина заздалегідь шукає виправдання, то це переконання і віра у це переконання мають породити дисонанс, щоб вона відмовилася від обидвох.

Далі: Бойове мистецтво раціональності

1. Daniel C. Dennett, Breaking the Spell: Religion as a Natural Phenomenon (Penguin, 2006). ↩
2. Хоча раціоналіст привітав би таку щирість, інші, скоріше, візьмуть пропонента на кпини, якщо він і далі торочитиме про існування дракона у гаражі. — Прим. авт. ↩
3. Хоча віра у віру може стояти цьому на заваді аж доти, доки саме переконання не ослабне. — Прим. авт. ↩