Евристика доступності — це оцінювання частоти або ймовірності події за тим, наскільки легко ви її пригадуєте.
У відомому дослідженні 1978 року «Оцінювальна частота летальних випадків» за керівництва Сари Ліхтенштайн, Пола Словіка, Баруха Фішгофа, Марка Леймана та Барбари Комбс вивчали помилки, яких припускаються люди, коли оцінюють ризики або частотність однієї з двох подій. На думку учасників експерименту, внаслідок аварій гине стільки ж людей, скільки й через хвороби, а вбивства стаються частіше за самогубства. Насправді ж хвороби спричиняють у 16 разів більше смертельних випадків, аніж аварії, а самогубства стаються вдвічі частіше за вбивства.
Із цього можна виснувати очевидну гіпотезу, що пояснюватиме ці викривлені уявлення: про вбивства говорять частіше, ніж про самогубства, тому людина з більшою ймовірністю пригадає, що чула про випадки першого, ніж другого. Новини про аварії викликають більше емоцій, ніж хвороби, тому, можливо, це і є причиною того, що люди найімовірніше пригадують саме випадки аварій. У подальшому дослідженні 1979 року за керівництва Комбс та Словіка було виявлено, що викривлені ймовірнісні судження суттєво корелювали (0,85 та 0,89) із частотою викривлених репортажів у газетах. Та це не допомагає відповісти на питання, чи вбивства частіше спадають на думку, тому що про них більше пишуть, або у газетах частіше повідомляють про вбивства, тому що вони викликають більш емоційну реакцію (і тому краще запам’ятовуються). У будь-якому разі тут не обійшлося без евристики доступності.
Вибіркове висвітлення — одне з основних джерел цього упередження. Більшість із того, що знали наші пращури, вони переживали на власному досвіді або чули безпосередньо від одноплемінника, який бачив якусь подію на власні очі. Як правило, між людиною та самою подією проходив щонайбільше один пласт вибіркового висвітлення. В епоху інтернету вам може трапитися новина, яка на шляху до вас пройшла через руки шістьох блогерів, кожен з яких навряд чи обмежився неупередженим переказом. Та у порівнянні з нашими пращурами ми живемо у більш глобалізованому світі, де відбувається значно більше всього, а до нас з усього того доходить значно менше, що породжує набагато сильніший вибірковий ефект, а разом із ним — упередження доступності.
У вас доволі мало шансів наживо зустрітися з Біллом Ґейтсом. Однак завдяки вибірковому висвітленню у ЗМІ ви можете піддатися спокусі порівняти його звершення за життя зі своїми, а потім вас задавить жаба. Об’єктивна частота появи Білла Ґейтса складає 0,00000000015, проте чуєте ви про нього набагато частіше. На противагу, 19% планети живе менш ніж на 1$ на день, тому я сумніваюся, що п’ята частина тих дописів, які ви читаєте у соцмережах, написані ними.
І схоже, на підґрунті доступності проросла ще одна хиба — упередження абсурдності, — яка позначає події, що ніколи не ставалися і не спадають на думку, тому їхня ймовірність вважається нульовою. Якщо останнім часом не ставалося ніякої повені (а ймовірність цієї події цілком обчислювальна), люди відмовляються купувати страхування від повені, навіть коли воно значною мірою компенсується, а ціна за нього набагато нижча за реальну вартість. Говард Кунройтер та інші припускають, що недооцінка загрози повені, ймовірно, виникає через «людську неспроможність уявити собі повені, які ніколи не траплялися… Люди, які живуть у долині затоплення, наче перебувають у полоні власного досвіду… Верхню межу розміру збитків, вочевидь, встановили з урахуванням повеней, які ставалися за останній час».1
Єн Бертон та інші зазначають, що за наявності гребель знижується частота повеней, що, вочевидь, призводить до хибного відчуття безпеки та зменшення запобіжних заходів.2 І хоча через будівництво дамб знижується частота поводей, збитки від кожного розливу настільки великі, що середньорічні збитки зростають.
Мудрі масштабують висновки, які винесли з малих небезпек, на ймовірність появи серйозніших. Натомість минулий досвід малих небезпек, схоже, встановив верхню межу ризику, яка сприймається як максимальна. Суспільство, добре захищене від малих небезпек, не вживає жодних заходів проти суттєвих ризиків, поселяючись на долинах затоплення, щойно загрозу регулярних незначних паводків усунуто. Суспільство, що піддається регулярним незначним загрозам, сприймає їх як верхню межу можливих ризиків і захищається від регулярних підтоплень, а не рідкісних масштабних повеней.
Саме тому пам'ять далеко не завжди надійний помічник в оцінюванні ймовірностей минулого, не кажучи вже про майбутнє.