За часів Римської імперії цивільні громадяни були поділені на команди «синіх» та «зелених». Кожна сутичка, засідка, групова баталія чи заколот не обходилася без убивств з обидвох сторін. Ось що писав Прокопій¹ про ворожі стани: «Ворожнеча до супротивників виникає у них без причини і не вщухає ні на мить — не шанують вони ні пута шлюбу, ні родинних зв’язків, ані дружби. Та навіть рідні брати чи інші свояки, що пристали до одного з цих кольорів (кожен до різних таборів) загрузли в розбраті між собою».² З цього приводу Едвард Ґі́ббон писав: «Кожен громадянин, який жадав суспільних чи церковних почестей, мав підтримувати ту чи іншу фракцію».³

Ким же були ті «сині» та «зелені»? Вони були вболівальниками команд синіх та зелених колісниць.

Уявіть собі, що у майбутньому люди будуть вимушені перебратися у величезну мережу печер, щільно закриваючи за собою усі входи. Незалежно від того, що їх до цього спонукало — епідемія, війна чи радіація, — припускаємо, що Перші Підземельники навчилися вирощувати їжу, добувати воду, очищувати повітря, виробляти електроенергію, загалом — виживати. А їхні нащадки процвітають і навіть будують міста під землею. А про горішній світ не лишилося нічого, крім легенд, записаних на жмутиках паперу. І на одному з таких клаптиків описано небо — величезний відкритий простір повітря над безкрайою підлогою. Сам обшир повітря описували як колір небесної синяви, у якому кружляють химерні жмутки бавовни. Однак словосполучення «небесна синява» не всі тлумачать однаково: хтось каже, що йдеться про синій колір, інші ж вважають, що мається на увазі зелений.

Якщо ще на світанку історії підземної цивілізації «сині» та «зелені» відкрито чубилися між собою, то нині між ними вже укладено перемир’я, яке постало з нестримного відчуття безглуздості спору. Змінилися культурні звичаї. З’явився потужний і заможний середній клас із дієвою системою забезпечення правопорядку, нетерпимою до насильства. У школах дають розуміння історичної перспективи: як довго тривала боротьба між «синіми» та «зеленими», скільки людей у ній загинуло і врешті-решт як мало що змінилося. У голови заклали дивну нову філософію: не́ приналежність до «синіх» чи «зелених» робить з людини людину.

Проте конфлікт так і не вщух. Суспільство все ще розділене, і за цей час в обох таборах сформувалися різні точки зору на усі можливі сучасні проблеми політичної чи культурної важливості. «Сині» виступають за податки на фізичних осіб, «зелені» ж прагнуть обкласти податками торгівлю. «Сині» прагнуть зробити шлюбне законодавство жорсткішим, тоді як «зелені» хочуть спростити процес шлюбоутворення. «Сині» мають значну підтримку у міських районах, а прихильники «зелених» — то зазвичай далекі від міського життя фермери та продавці води. «Сині» вважають, що Земля — то велетенська скеля у формі кулі, довкола якої обертається всесвіт, «зелені» ж натомість гадають, що Земля — то велетенська плоска скеля, що обертається довкола іншого небесного тіла під назвою Сонце. Щоправда, не кожен «синій» чи «зелений» тримається позиції власного табору щодо усього на світі, хоч і міський торговець, що вважає небо синім і тримається позиції обкладання податками фізичних осіб та полегшення процесу реєстрації шлюбів, — справді рідкісний птах.

Підземне суспільство і досі поляризоване, а мир у них не те щоб міцний. Дехто щиро вважає, що «сині» та «зелені» можуть і мають товаришувати, і в тому, що «синій» підтримує бізнес «зеленого» або «зелений» ходить до корчми «синього», немає нічого осоружного. І навіть попри всю історію сутичок з перемир’я, укладеного колись через утому, потроху проростає зерно терпимості — і навіть дружби.

Та ось одного дня легкий землетрус сколихнув підземну цивілізацію. І в тому місці, де через пошкодження відкривається прохід до руїн стародавніх помешкань у верхніх печерах, опинилася група із шістьох туристів. Від такого видива їх наче блискавкою уразило. Вони відчувають, як під ногами двигтить земля. Один з туристів спотикається і дряпає коліно. Побоюючись подальших землетрусів, група вирішує розвертатися. На зворотному шляху хтось із них вловлює якийсь дивний запах, що долинає із давно закинутого проходу. Нехтуючи доброзичливими засторогами товаришів, один із них бере заряджений ліхтар і заходить у той прохід. Кам’яна лазівка тягнеться вгору... вгору... аж доки відчайдух не виходить у портал поза межі свого кам’яного світу. Аж раптом — роздолля. Широченний обшир, що простягається вусібіч — куди б оком не кинув. Така територія умістила б тисячі міст. А десь там угорі — нестерпне для його очей джерело світла — пекуча цятка осяває увесь видимий простір — мов оголена нитка розжарення велетенської лампочки. У повітрі кружляють нічим не закріплені жмутки бавовни. А простора сяйлива стеля кольору...

Тепер розвиток історії залежатиме від того, котрий саме член туристичної групи зважився піднятися тією лазівкою нагору.

Ади́тья Синя стояла під небесною синявою, і на її вуста поволі забігала усмішка. Усмішка, сповнена болю. Вона відчувала ненависть через уражене самолюбство. Вона пригадала кожен спір із «зеленими», кожну сутичку, кожну оспорювану позицію. «Увесь цей час ти була права, — тихо мовило до неї небо, — і зараз ти можеш це їм довести». Якусь хвилину Адитья ще постояла, упиваючись словами неба та своїм тріумфом, і пірнула у кам’яний отвір, несучи світові просвітлення. Поки Адитья спускалася вглиб печер, вона кілька разів стискала кулаки. «Перемир’я, — прошепотіла вона, — скінчено».

Якийсь час Бе́ррон Зелений розгублено витріщався на розмай кольорів. Від гіркого розуміння йому скрутило шлунок — наче лещатами хтось стиснув його нутрощі. До очей підступали сльози. Беррон згадав різанину в Кате́ї, коли армія «синіх» вирізала усіх жителів містечка «зелених» разом з дітьми. Згадав, як легендарний генерал «синіх» Аннас Релл нарікав своїх противників «збіговиськом прокажених» і «чумою, од котрої треба вилікувати світ сей». Згадав полум’яну ворожість у їхніх очах — і всередині щось обірвалося. «Як ти можеш бути на їхній стороні?» — проволав Беррон до неба і розридався. Стоячи тут, під зловтішним небесним склепінням, він тепер на власні очі впевнився: всесвіт — суще пекло.

Чарльз Синій приголомшливо розглядав синю стелю. Як професор у змішаному коледжі він обережно зауважував, що точки зору і «синіх», і «зелених» були однаково тверезі і заслуговували на терпимість. Річ у тім, що небо — метафізичний конструкт, а синява — колір, який різні люди можуть бачити по-різному.⁴ Чарльзу було цікаво, чи «зелений» на його місці справді побачить небо зеленим. Чи може завтра у цей час доби небо стати зеленим? Та він не міг поставити на кін майбуття цивілізації. Це природне явище не мало нічого спільного з філософією моралі або суспільства... Чарльз боявся, що його неправильно зрозуміють. Він зітхнув і розвернувся до кам’яного порталу. Завтра він прийде сюди сам-один і запечатає прохід.

Дар’я — прихильниця «зелених» — судомно хапала ротом повітря на згарищі свого світу. «Я не відступлю, — пообіцяла собі Дар’я, — не подарую їм цього». Усе своє життя вона була за «зелених». А тепер, що — має стати за «синіх»? Її друзі, сім’я — усе оточення відвернеться від неї. «Завжди кажи правду, навіть якщо твій голос тремтить», — казав їй батько, та нині він в Аїді, а мати її ніколи не зрозуміє. Дар’я не зводила очей з умиротвореної синяви неба, намагаючись змиритися з нею — дихання її сповільнилось. «Ні, так не можна, — пролебеділа вона, — зрештою, це не так уже й важко». Вона знайде нових друзів, і, можливо, родина навіть пробачить їй... Потім запитала себе із крихтою надії, чи витримає це випробування, стоячи під цим небом. «Небо… синє», — спробувала Дар’я. І лишилася жива, хоч і була вже сама не своя. Дар’я Синя видихнула. І з відчуттям гіркоти повернулася до свого світу, міркуючи над тим, як сказати, що з нею щойно сталося.

Еддин Зелений здійняв очі до синього неба і розреготався сардонічним сміхом. Хід історії цивілізації, в якій він жив, нарешті прояснився. Навіть Еддин не міг повірити у те, що увесь цей час вони були такими довбнями. «Довбні, — не вгавав він, — довбні, довбні! І весь цей час відповідь була тут». Злоба, вбивства, війни — усе це було заради того, що хтось десь колись написав, як і багато інших речей. Ні поезія, ні врода, нічого з того, про що могла б писати нормальна людина. Усе крутилося довкола беззмістовного спору, який вийшов з берегів. Еддин утомлено притулився до устя печери, міркуючи над тим, як не дозволити цій інформації затягнути його світ у хаос і чи достойні вони взагалі цих знань.

У Ферриса мимоволі перехопило подих. Він застиг від цілковитого подиву та захоплення. Очі Ферриса жадібно ковтали небо, вглядаючись у кожну дрібничку, поволі переходячи до наступної. Синє небо, білі хмарки, стільки незвіданого назовні, купа місцин та речей (а може, і людей?), яких підземельники ніколи на власні очі не бачили. «Ах ось він який — цей колір», — промовив Феррис і пішов відкривати для себе новий світ.

Далі: Віра у віру

1. Прокопій Кесарійський — пізньоантичний грецький історик. — Прим. пер. ↩
2. Procopius, History of the Wars, ed. Henry B. Dewing, vol. 1 (Harvard University Press, 1914). ↩
3. Edward Gibbon, The History of the Decline and Fall of the Roman Empire, vol. 4 (J. & J. Harper, 1829). ↩
4. На спектрі видимого світла помітно, що відстань між синім та зеленим кольором доволі коротка. — Прим. пер. ↩